Український центр економічних і політичних досліджень імені Олександра Разумкова (УЦЕПД) підготував до парламентських слухань, що відбудуться у Верховній Раді 16 січня, спеціальний випуск журналу "Національна безпека і оборона". "Експерт-Центр" поцікавився у фахівців УЦЕПД деякими положеннями цього випуску з питань стану та розвитку Інтернету в Україні. В екслюзивному інтерв'ю нашому інтернет-виданню Президент Центру Анатолій Гриценко, директор політико-правових програм - Ігор Жданов, координатор програм - Микола Сунгуровський та директор соціальних програм - Людмила Шангіна.

Які головні на Ваш погляд проблемні риси Українського сегменту Інтернету

Анатолій Гриценко:Соціологічні дослідження УЦЕПД свідчать про те, що більшість українців ще не знають, що таке Інтернет. За даними опитування, проведеного в грудні 2000р., лише 41,7% респондентів підтвердили, що "точно знають, що таке Інтернет"; регулярно користуються Інтернет 2,1% опитаних, час від часу - 4%. Лише 2,7% громадян заявили, що вони обов'язково стануть постійними користувачами Інтернет у 2001р.

Слабка інтегрованість України до світового інформаційного простору. Держави, які не мають відповідних передумов для інтеграції у світовий інформаційний простір, ризикують залишитися на узбіччі розвитку світової цивілізації. Така перспектива загрожує створити новий поділ країн світу за інформаційною ознакою.

Слід відзначити, що майже третина українських громадян (29,1%), опитаних УЦЕПД у грудні 2000р. не вважає себе обізнаною щодо питання інтегрованості України в міжнародний інформаційний простір. Ще більше опитаних (40%) вважають цей рівень низьким.

В державі низький рівень інформатизації українського суспільства. Застосування новітніх інформаційних технологій веде до створення єдиного світового інформаційного простору. Однак, необхідний сьогодні ступінь інформатизації можуть досягти лише країни з відповідним науково-технічним потенціалом і досить високим культурно-освітнім рівнем населення. За експертними оцінками, рівень інформатизації українського суспільства порівняно з розвинутими країнами становить лише 2-2,5%, український сегмент мережі Інтернет розвинутий недостатньо про що вже говорилося в попередніх розділах.

Яким ви вважаєте стан розвитку Інтернету в Україні?

Ігор Жданов: В Україні через незадовільну якість телефонної мережі і автоматичних телефонних станцій значно ускладнюється доступ до інформаційних потоків, що й знижує ефективність використання мережі Інтернет з домашніх комп'ютерів.

Справа в тому, що аналоговий сегмент ліній телефонного зв'язку сягає в Україні 60%, причому більша його частина припадає на сільську місцевість. Із понад 10 тис. автоматичних телефонних станцій, що забезпечують телефонний зв'язок у сільській місцевості, лише 599 (менше 6%) є електронними або квазіелектронними, решта - застарілі аналогові АТС. За цих умов, користувачі мережі Інтернет, які підключаються до неї через звичайні телефонні лінії, не можуть розраховувати ні на стійку, безперебійну роботу, ні на прийнятну швидкість передачі даних, оскільки аналогові АТС не пристосовані до такої роботи. Швидкість передачі даних через звичайну телефонну мережу є обмеженою навіть у Києві - близько 30-35 кБіт/сек. В окремих районах столиці цей показник не перевищує 8-10 кБіт/сек, в сільській місцевості - 3-4 кБіт/сек.

Український сегмент мережі Інтернет почав розвиватися з кінця 1990р., а домен .ua був зареєстрований у грудні 1992р. За даними Державного комітету зв'язку та інформатизації, в Україні налічується близько 260 тис. постійних і 140 тис. нерегулярних користувачів Інтернет. За іншими оцінками, кількість користувачів Інтернет становить близько 1% населення України. Для порівняння: в Норвегії цей показник складає 38%, у США - 30%, Японії - 15,8%, Португалії - 5,7%, Росії - 1,4%, Китаї - 0,8% (діагр. "Кількість користувачів мережі Інтернет у різних країнах світу"). Наведені дані свідчать про значне відставання України від розвинутих держав у розвитку вітчизняного сегменту мережі Інтернет.

Загальний рівень насиченості і розвитку Інтернет-контенту в Україні недостатній. За експертними оцінками, обсяги інформаційних ресурсів вільного доступу, представлених у текстовому вигляді в українському сегменті Інтернет, станом на травень 2000р., не перевищували 10 Гб. За оцінками спеціалістів, український сегмент мережі Інтернет у 6-10 разів менший від російського і дуже відстає від польського, словацького, чеського, не кажучи вже про розвинуті держави.

Станом на жовтень 2000р., в Україні функціонувало близько 32 тис. Інтернет-хостів, у зоні .ua було зареєстровано до 11 тис. доменів, інформаційні ресурси розміщувалися більш ніж на 6000 web-серверах, а кількість wеb-сайтів на них перевищила 1 млн. Однак, значну частку цього обсягу складають "дзеркала" або копії російських інформаційних ресурсів. Число професійно виконаних інформативних web-сайтів складає біля 4000 (в Росії - близько 40 тис.).

За даними Державного комітету інформаційної політики, телебачення і радіомовлення України, до 90% ресурсів українського сегменту Інтернет є російськомовними. В Україні створено лише близько 10 інформаційно-пошукових систем, здатних здійснювати повноцінний пошук інформації з використанням української мови.

За експертними оцінками, до 9% від загального числа вітчизняних web-сайтів розташовані за межами України (з них 5% - в Росії, 4% - в інших державах). Одна з причин - можливість безкоштовного розміщення інформації на окремих іноземних серверах будь-яким клієнтом у межах визначеної обмеженої квоти. В Україні такий сервіс практично відсутній.

Структура українського сегменту мережі Інтернет. У структурі українського сегменту Інтернет 47% займає інформація про діяльність суб'єктів господарювання; 21% - інформаційно-довідкові ресурси; 18% - розважальна інформація; 7% - електронні версії друкованих ЗМІ; 5% - інформація про діяльність науково-дослідних установ; 2% - інформація про органи державної влади (діагр. "Структура українського сегменту мережі Інтернет").

Інформація про діяльність органів державної влади в мережі Інтернет є недостатньою для громадського контролю за їх діяльністю. Лише 40% органів державної влади мають власні web-сайти, причому інформація на них є досить обмеженою, до того ж оновлюється нерегулярно.

На серверах українського сегменту мережі Інтернет представлені лише 104 науково-дослідні установи та вісім навчальних закладів, що жодною мірою не відповідає науково-освітньому потенціалу країни. Станом на 1 січня 2000р., в Україні діяло 1506 організацій, що виконували науково-технічні роботи, в т.ч. 787 самостійних науково-дослідних організацій, 160 вищих навчальних закладів, 60 проектних та проектно-пошукових організацій.

Регіональний розподіл Інтернет-контенту є досить нерівномірним: м.Київ та область ? 46%, Донецька обл. - 8%, Дніпропетровська - 7%, Одеська та Харківська обл. - по 6%, решта регіонів мають нижчі показники

Ваше відношення до спроб в Україні ввести цензуру на інтернет-видання?

Анатолій Гриценко: Намагання ввести цензуру в мережі Інтернет шляхом розширення повноважень силових структур викликає особливе занепокоєння.

Україна частково повторює російський шлях: у Росії спеціальна система оперативно-розшукових заходів, що дозволяє контролювати зміст повідомлень електронної пошти, учасників електронної комерції, була впроваджена в 2000р. Аналогічні заходи намагалися запровадити й в Україні, причому за рахунок операторів мережі. Однак, відповідні зміни до Закону України "Про підприємництво", подані Президентом України, були відхилені Верховною Радою.

Зроблено ще одну спробу впровадити ці положення - шляхом прийняття Закону України "Про телекомунікації". Законопроект передбачає розширення повноважень Департаменту спеціальних телекомунікаційних систем та захисту інформації Служби безпеки України щодо контролю інформаційних потоків в інформаційних мережах. Більше того, оснащення мереж спеціальним обладнанням пропонується здійснити за рахунок їх власників. У законопроекті міститься також спірне положення (п.1 статті 46,) про узгодження (не ознайомлення, а саме узгодження) операторами телекомунікаційних мереж своїх інвестиційних програм, проектів будівництва мереж, а також надання послуг міжміського та міжнародного зв'язку з Генеральним штабом ЗС та Службою безпеки України.

Які на Вашу думку основні тенденції в процесах утворення нового інформаційного суспільства в світі?

Микола Сунгуровський На погляд експертів УЦЕПД, сучасні питання глобалізації та розвитку новітніх інформаційних технологій характеризуються наступними тенденціями.

По-перше, новітні інформаційні технології, маючи всепроникаючий характер, безпосередньо сприяють розвитку торгівлі у світовому масштабі (електронна комерція), роблять більш дешевим виробництво і надання послуг. Загальний дохід від електронної комерції у 1999р. становив $300 млрд., з них $250 млрд приходилося на США. Обсяги торгівлі у режимі "on-line" подвоюються кожні 100 днів. За такої тенденції, чисельність "електронних комерсантів" вже до кінця 2000р. досягне 450 млн. чол., а у 2005р. - 1 млрд. чол. А застосування, наприклад, тривимірних комп'ютерних технологій сейсмічної розвідки нафтових родовищ дозволило скоротити вартість такої розвідки в розрахунку на один барель у 10 разів - з $10 до одного долару, що дозволяє більш динамічно розвиватися галузям економіки.

По-друге, новітні інформаційні технології дозволяють за менший час та за менші кошти передати більший об'єм неспотвореної інформації більшій кількості її отримувачів. Так, у 1970р. передача енциклопедії "Британіка" у вигляді електронного файлу з одного узбережжя США на інше коштувала би $187, оскільки швидкість передачі даних була низькою, а міжміські дзвінки коштували дорого. Сьогодні весь зміст бібліотеки Конгресу США можна передати за $40. За даними Державного комітету зв'язку і інформатизації, кількість користувачів Інтернету у світі у серпні 2000р. досягла 660 млн. чол. Інтернет охоплює 228 країн світу. Щодня мережа поповнюється 189 тис. персональних комп'ютерів.

По-третє, використання новітніх інформаційних технологій дозволяють приймати органам державної влади, юридичним і фізичним особам більш зважені та адекватні рішення, які враховують максимальну кількість негативних та позитивних факторів.

Відповіддю розвинутих країн на процеси глобалізації, зокрема в інформаційній сфері, постали документи підготовлені США - "Глобальна інформаційна інфраструктура (ГІІ)" (1994р.) - та Європейською комісією - "Шлях Європи до інформаційного суспільства. План дій" (1994р.). З 1995р. ГІІ стає офіційним документом затвердженим країнами "великої сімки". Цей проект, з наступними доповненнями, передбачав слідуючи принципи розвитку інформаційного простору: (1) приватне інвестування; (2) конкуренція; (3) гнучке регулювання (4) відкритий та рівний доступ; (5) універсальні послуги; (6) різноманітність змісту; (7) міжнародне співробітництво. Особливо розглядалося питання про інтеграцію у процеси інформаційної глобалізації приватних корпорацій. Зокрема, спеціалізована організація ООН - Міжнародна телекомунікаційна спілка (ITU) - у 1996-1998рр. змінила свій статус та перетворилася на міжурядову організацію, до якої зараз входять і неурядові члени, приватні корпорації.

Процеси кооперації в інформаційній сфері розвиваються і на пострадянському просторі. В 1992р. глави урядів дев'яти країн СНД ухвалили Угоду про міждержавний обмін інформацією. Зазначена Угода, зокрема, передбачала формування спільних інформаційних ресурсів, обмін науково-технічною інформацією, створення систем такого обміну, досягнення їх сумісності. У 1996р. була розроблена Концепція інформаційного простору СНД, яка була спрямована на формування єдиного правого поля у інформаційній сфері.

Аналіз свідчить, що рівень процесів перетворень в інформаційній сфері України не відповідає сучасним процесам глобалізації.

Чи вважаєте ви за необхідне розширення інвестицій в український Інтернет

Людмила Шангіна: В Україні недостатній розвиток Інтернет внаслідок обмеженості зовнішніх і внутрішніх інвестицій

Відсутні значні зовнішні та внутрішні інвестицій в цю галузь (держава може забезпечити лише 20% необхідних коштів), що обумовлено наступними чинниками: (1) законодавче поле діяльності Інтернет не визначене, що не виключає введення правових норм, які будуть стримувати його розвиток; (2) податкова політика стосовно компаній, які працюють в Інтернет, теж не визначена, розповсюдження на них загальних норм оподаткування не відповідає умовам їх діяльності; (3) в Україні, Інтернет провайдерство є неприбутковою галуззю. Це призводить до того, що обмежені інвестиційні ресурси в цій сфері обминають Україну; (4) не врегульовані питання щодо взаємоприйнятної сертифікації технологій передачі даних під час проведення міжнародних банківських операціях; (5) висока вартість послуг Інтернет провайдерів, операторів зв'язку, імпортної комп'ютерної техніки, програмного забезпечення.

Зазначену проблему необхідно вирішувати за рахунок податкових пільг для компаній, які займаються розробкою новітніх інформаційних технологій, як це було зроблено, наприклад, в Індії та Ірландії.